"Комаров"

Мультфільм про те, як бачать світ діти.

Подивіться казку про те, як зла чарівниця Жадібність готова подарувати хлопчикові все, що він захоче, але натомість він повинен відмовитися від своїх друзів.

Послухайте аудіоказку "Щедра кишеня"

ЩЕДРІСТЬ І ДОБРОТА ЙДУТЬ ПОРУЧ

(Юлія Костюк)

Вже стало зовсім холодно, а з неба випав сніг. Красиво засипав він усі дороги, будинки і верхівки дерев. Мені надзвичайно подобалось місто, в яке я потрапив, після того, як випав сніжок. Дітлахи кидались сніжками, ліпили сніговика, возили санки. І всі були такими веселими. Ця радість передавалась мені, але я почав замерзати. Де я тільки не шукав притулку, всюди мені ставало холодно. А згодом я почав відчувати страшенний голод. Зіщулившись біля якогось житлового будинку, я намагався знову зігрітися, але в мене нічого не виходило. Як же моторошно стало, коли на вулиці почало темнішати. З’явились перші зорі, а я сидів і трусився на холодній землі, що вже встигла нагрітися піді мною. Проте тепліше не ставало. Я неначе приріс до землі, як крижинка до скла. Навіть почав думати, що тут мені й прийшов кінець. Аж тут відчинилися двері будинку. Я відчув тепло, що пішло з дверей і остовпів. Так хотілось зайти в середину. Але ж я не знав господарів і що за люди там жили. Мені згадалась легенда про Ельзу і чаклунку, тож я вирішив не підходити. Я слідкував за чоловіком, що виходив з будинку. Він також мене помітив.

— О, кошеня! — вигукнув він. — А ти звідки тут у такий холод?

Я хотів був підійти до нього і вже навіть піднявся з місця і ступив декілька кроків, але чоловік відвернувся від мене, зачинив двері  і пішов. Я остовпів. Хіба він не побачив, що я замерз і скоро мої вушка відмерзнуть? Я похнюпився і повернувся до свого місця, яке вже знову стало холодним. Мене пробирав мороз, я не знав куди від нього сховатись. Стало тихо на якусь мить. А потім щось привернуло мою увагу у вікні того самого будинку. Це була кішка. Вся біла, як сніг, на який я дивився декілька хвилин назад. Вона розглядала мене якось співчутливо, а потім зістрибнула з вікна. «Злякалась мене. — подумав я — Мабуть, думає, що я волоцюга.» Та я помилився. Через мить я почув шурхіт біля дверей, а потім вони трішки відчинились. Це була та кицька, що стояла у вікні. Вона привідкрила двері наскільки змогла.

— Заходь швидше, а то зовсім замерзнеш! — сказала вона.

Я послухався. Пробрався в щілину, яку вона зробила для мене. В ту ж секунду в мій ніс вдарило тепло. Таке приємне, таке жадане.

— Тебе як звуть? — порушила тишу кішка.

— Онікс.

— Красиво. Як камінь. А ти і справді чорний, як онікс. — сказала вона і додала. — А мене Стеллою кличуть.

Я мовчав. Відчуваючи величезну вдячність, я не міг вимовити ні слова. Просто не знаходив їх.

— Ти мабуть голодний. — здогадалась вона і я дуже цьому зрадів, бо просити їжі я б не посмів. — Не хвилюйся, я завжди залишаю у мисочці трохи корму, тому зараз попоїж.

— Я був би вдячний — нарешті сказав я, після хвилинного мовчання. — Якби не ти, Стелло, я б зовсім замерз.

— Ну що ти. Я повинна була тобі допомогти. Ось пройди зі мною, я покажу тобі де корм. Він зі смаком телятини, тобі сподобається. — Усміхнулась вона і пішла в іншу кімнату.

Я виїв весь корм, що залишився у мисочці і з`їв би ще, але мені було соромно просити ще одну порцію, та й це принесло б безліч клопотів для Стелли.

— А тепер піди відпочинь. Ось там я зазвичай сплю — показала Стелла на маленьке ліжечко, що дуже нагадувало моє, але воно було червоного кольору, а моє якесь світло коричневе, як топаз, дорогоцінний камінь кольору какао. Я знову ж не заперечував, бо був і справді дуже втомленим. Я швидко заснув, а прокинувся вже вранці. Коли мої очі розплющились,  то я побачив, що Стелла сиділа в кріслі поруч з тим чоловіком, якого я бачив вчора. Вона муркотіла, а він гладив її білі вушка. В голові промайнула думка про те, що зараз той чоловік мене вижене. Раптом вони обоє звернули на мене увагу і зрозуміли, що я вже прокинувся.

Я був у них більше місяця. Ми грались зі Стеллою у «піжмурки», хазяїн купив ще одну мисочку для мене і вона завжди була наповнена кормом. Мені було дуже весело в них. Вони виявились дуже добрими і щедрими до мене. А коли стало не так холодно і сонечко знову пригріло землю теплими проміннячками, я вирішив продовжити свою дорогу. Я часто згадую про Стеллу і її хазяїна, щоразу думаючи про одне:

«Щедрість і доброта йдуть разом. Кріста була доброю, бо пожаліла мене і впустила переночувати, а її хазяїн був щедрим, бо залишив мене у себе наскільки я захотів, купував мені все, що мені було потрібно, і не жалів нічого для мене.»

Ось чому щедрість і доброта повинні йти разом. Адже це невід’ємні риси характеру, що несуть радість і гармонію у світ.